Життя після деокупації: як Херсонщина відновлюється щодня -

Життя після деокупації не повертається до звичного одразу. Це процес відновлення — повільний, місцями болісний, але реальний. Ми побували на Херсонщині, щоби дізнатися, як виживають і живуть люди після російської окупації.

Повернення тиші — не означає спокій

На перший погляд, усе завмерло: розбиті вікна, порожні вулиці, зруйновані дахи. Але за цією тишею стоїть щоденна боротьба звичайних людей за нормальність.

«Ми не чекали, що нас визволять, а просто жили далі». Такими словами зустрічає нас Олександр, житель селища на Херсонщині, який не покидав свій дім навіть у найтемніші дні окупації. Зараз він знову на городі — з сапкою, як і раніше, але тепер на подвір’ї висить синьо-жовтий прапор.

Місцеві неохоче говорять про страх, більше — про втому. Кажуть, що навчилися мовчати і чекати. А тепер намагаються згадати, як це — жити без постійного контролю.

Люди, які тримаються — і тримають інших

Виживання перетворилося на колективну справу. Після звільнення сіл та містечок, першими активізувались волонтери — ті самі, хто живе поруч. Саме вони організували прості речі:

зібрали ліки та їжу для самотніх людей;
налагодили підвезення води туди, де зруйновані колодязі;
створили групи у Viber для обміну новинами;
розібралися, куди звертатись за допомогою;
вивезли сміття, яке накопичилось за місяці безвладдя.

Вони не вважають себе героями. Просто кажуть: «Хто, як не ми?»

Інфраструктура: між уламками та будівельним пилом

Відновлення після окупації починається з простих речей: світла, води, дороги. Та іноді навіть ці елементарні речі потребують титанічних зусиль.

Кожна історія про відновлення починається з електрики. Бригади обленерго працюють на межі можливостей. Десятки сіл підключають поступово — по одній лінії. У деяких районах світло є тільки вночі, коли зменшується навантаження.

Далі — вода. Центрального водопостачання немає в багатьох населених пунктах. Часто доводиться:

копати нові колодязі;
встановлювати пластикові баки для збору дощової води;
привозити технічну воду від громадських організацій.

Дороги — окрема тема. Асфальт розірваний бронетехнікою, у вибоїнах росте бур’ян. Поки що латання ям — єдиний вихід. Але містяни не нарікають. «Ми вже навчилися не падати в ці ями», — з усмішкою каже бабуся Надія.

Освіта: коли школа — це надія

Діти — дзеркало суспільства. Якщо школи працюють, значить є надія на майбутнє. Навіть якщо класи — це одна кімната з буржуйкою.

Школа в селі Велика Олександрівка працює. Це не означає, що вона ціла. Але в одному крилі є опалення, в іншому — інтернет від старого роутера і старенький генератор на подвір’ї. Діти навчаються у змішаному форматі: частково онлайн, частково в класі.

Учителі — переважно місцеві. Ті, хто не поїхав. Вони ж організовують психологічні тренінги, гуртки, перегляди фільмів. «Школа — це не тільки про знання. Це місце, де дітям стає спокійніше», — пояснює директорка.

Охорона здоров’я: виживання лікарень

Зруйновані лікарні не означають зруйновану систему. Вона ще тримається — на мобільних пунктах, фельдшерах і волонтерах. Аптек у деокупованих селах часто немає. Медики працюють у мобільних пунктах, іноді — просто у школах або клубах. Їхній арсенал обмежений:

протизапальні засоби;
базові антибіотики;
бинти та перев’язувальні матеріали;
тонометри і глюкометри;
вітаміни для дітей і вагітних.

Пацієнтів багато, лікарів — мало. Але є віра в те, що скоро стане краще. «Головне — не залишатися осторонь. Лікуємо всіх, хто приходить», — каже фельдшер з Томина Балка.

Психологічне відновлення: біль, який не видно

Мовчання не завжди означає спокій. Часто за ним ховаються емоції, з якими люди не знають, що робити. Більшість людей на Херсонщині не звертаються до психологів. Вони навіть не завжди розуміють, що потребують підтримки. Симптоми — безсоння, роздратування, сльози «на рівному місці».

Допомагають волонтерські групи. Їх небагато, але вони проводять бесіди, тренінги, навіть ігрову терапію для дітей. Питання, яке ставлять найчастіше: «Чому це сталося з нами?» І відповідь не завжди потрібна. Головне — можливість говорити.

Підприємництво на руїнах

У Херсоні вже відкриваються кав’ярні, перукарні, навіть невеликі магазини побутової техніки. Люди скучили за звичайним життям. Але справжній виклик — села. Там бізнес — це пічка, де можна спекти хліб, або сарай, у якому облаштували майстерню.

Підприємці стикаються з трьома головними проблемами:

Ризики: поруч — міни або зруйновані будівлі.
Постачання: складно завозити товар.
Людський ресурс: багато працівників не повернулись.

Проте навіть у таких умовах з’являються нові ініціативи: кооперативи, майстер-класи з ремонту техніки, курси для підлітків.

Мiнна небезпека: щоденна реальнiсть

Міни не видно, але про них пам’ятаєш щодня. Вони змінюють побут, маршрути, рішення. Їх багато, і карта замінованих територій досі доповнюється. Працюють сапери, але темпи не завжди відповідають потребам.

Фермери, які вивозять техніку в поле, розповідають: «Молимось щоразу, як сідаємо за трактор». І це не фігура мови. Бо навіть узбіччя доріг — ще не гарантія безпеки.

Влада і комунікація

Громади тримаються не на паперах, а на людях, які знають, що робити. Вони не ховаються за посадами, а вирішують питання. Голови громад працюють у режимі 24/7. Їхні кабінети — іноді намети або пересувні пункти. Завдання багато: