На лінії фронту, де кожна секунда на вагу життя, поруч із бійцями завжди є ті, хто не стріляє, але рятує. Військові медики — це тил у кількох метрах від передової. Їхня історія — це історія витривалості, страху, вибору й внутрішньої сили. Саме вони тримають фронт людяності, коли все навколо кричить про війну.
Хто вони — медики на фронті?
Серед медиків у ЗСУ є і військові лікарі, і цивільні волонтери, і фельдшери, що пройшли прискорені курси. Їх не об’єднує форма чи вік — лише вибір бути там, де небезпечно, і робити те, що вмієш найкраще.
Коли ви бачите медпункт за кілька кілометрів від обстрілів, це не лікарня з кіно. Це намет, буржуйка, інструменти в рюкзаку й стомлені очі. Медики кажуть, що найстрашніше — не міни, а коли не встигаєш. Бо поранений — це не абстракція, це конкретне обличчя, голос, іноді — товариш.
«Я медик, бо не могла бути осторонь. Перша евакуація — хлопець без ноги, він жартував дорогою, щоб не було страшно мені, а не собі», — розповідає Інна, парамедик із Харкова.
Як виглядає день військового медика?
Його не виміряти годинами. День починається зі звуку дронів і закінчується під вибухи. Військові медики — це не тільки порятунок під час бою, а ще й постійне навчання, сортування ліків, координація з бойовими підрозділами.
Іноді їм доводиться працювати в окопах, у бліндажах або в зруйнованих хатах. Усе, що схоже на стіл — може стати операційною. Вода — у каністрах, світло — ліхтарик на лобі, зв’язок — нестабільний.
Медик на фронті — це ще й психолог. Бо солдати іноді ламаються не тілом, а головою. Саме лікар часто перший, хто бачить ці тріщини — й мусить втримати.
Що змінює поява медиків у бою?
Медик на позиціях — це не просто допомога. Це фактор моральної підтримки. Бійці знають: якщо щось трапиться — є кому витягти, перев’язати, сказати «живий, тримайся».
- Вони підвищують шанс вижити навіть у критичних пораненнях;
- Їхня присутність знижує паніку серед особового складу;
- Вони координують евакуацію й першу допомогу;
- Вони беруть на себе психологічну стабільність підрозділу;
- Їхні дії впливають на бойовий дух.
Як стають бойовими медиками?
Це не обов’язково військові за освітою. Часто — цивільні лікарі, які проходять спеціалізоване навчання. Відпрацювання в польових умовах, симуляції, тренінги з тактичної медицини — усе це частина підготовки.
- Базовий курс: опанування тактичної медицини.
- Польова практика: навчання у реальних умовах, з евакуацією й перев’язками.
- Інтеграція в підрозділ: знайомство з бійцями, адаптація до ритму фронту.
- Постійне вдосконалення: обмін досвідом, тренінги, корекція дій за результатами боїв.
- Робота на місцях: участь у бойових завданнях, чергування, евакуації.
Медик — не безсмертний
Попри каски, бронежилети й протоколи, медики також гинуть. Бо йдуть туди, куди інші не можуть або бояться. У 2023 році, за даними МОЗ, на фронті загинули понад 80 медиків, ще понад 300 — отримали поранення. Це — статистика, за якою стоїть досвід, втома й вибір бути людиною в нелюдських умовах.
Війна очима лікаря
Що бачить медик у ЗСУ? Не тільки рани, ампутації й тремтячі руки. Він бачить людину в крайній точці. І мусить діяти не тільки руками, а й головою — швидко, точно, спокійно.
Лікарка Ганна, терапевт, яка тепер у бригаді ТРО, розповідає: «Найважче — коли твоя робота стає звичною. Колись перша ампутація викликала шок. Зараз — просто дія. Потім ніч, і ти згадуєш, що за день було троє 300-х і один 200-й. І ти — мовчки. Бо емоції — розкіш».
Медики на передовій часто працюють без ідеального оснащення. Якщо немає турнікета — використовують ремінь. Якщо закінчились перев’язки — рвуть футболку. Усе — щоб дотягти до стабілізації.
Тихий героїзм: чому про медиків говорять менше
На відміну від атак дронів чи наступів, про роботу медиків рідко знімають відео. Вони — поза камерами, бо рятують тихо. І часто залишаються в тіні, хоча щодня здійснюють те, що без перебільшення можна назвати подвигом.
Більшість медиків, із якими ми спілкувались, зневажливо махають рукою на слово «герої». Кажуть: «Ми просто робимо, що можемо». Але за цим — нічні евакуації, робота в пеклі Бахмута чи Авдіївки, порятунок побратимів і незнайомців.
Жінки в медицині на війні
Жіноче обличчя фронтової медицини — окрема історія. Вони — лікарки, фельдшерки, санінструкторки, водійки медеваків. Нерідко — єдині жінки в підрозділі.
Наталя, медичка добровольчого батальйону, каже: «Не романтизую. Війна — це бруд і кров. Але якщо я не поїду — хто? Я потрібна там». Її будні — це вивезення поранених, перев’язки між обстрілами й іноді — розмова з бійцем, який мовчить уже кілька днів.
Медична евакуація: між життям і смертю
Коли поранений боєць з’являється в рації — час іде на хвилини. Медики виїжджають навіть під обстрілами. Їхні машини — мішені. Але саме ці машини — шанс.
Є так зване «золоте вікно» — перші 60 хвилин після поранення. За цей час потрібно надати першу допомогу, стабілізувати, доставити в стабпункт. Інакше — ризик втрати життя зростає в рази.
Машина без мигалок
Медевак — це часто звичайний бус, переобладнаний під реанімобіль. Без броні. Без гарантій. Із водієм-медиком, що знає кожну яму на дорозі й кожен ризик обстрілу.
Вижити й повернутись
Багато хто з військових медиків після ротації звертається по психологічну допомогу. Це не слабкість. Це визнання: ти не залізний. Бо ти бачив забагато. Що допомагає триматися:
- підтримка побратимів і посестер;
- короткі дзвінки додому, які нагадують: життя триває;
- чорний гумор, який рятує, коли вже нічого не рятує;
- відчуття користі — бо твоя присутність буквально рятує життя.
Після війни: чи буде кому лікувати?
Це болюче питання. Частина медиків не витримує навантаження, вигоряє. Інші — повертаються до цивільної медицини, але з новим багажем. І часто — з бажанням змінити систему.
Лікар хірург Дмитро після року на фронті повернувся в лікарню: «Тепер я бачу інакше. Тут — пацієнти в теплі, з часом і ресурсами. А я пам’ятаю хлопця, якому зашивав рану просто в кузові вантажівки».
Бойовий досвід — це виклик для медицини загалом. Адже фронтові протоколи, швидкість рішень, чіткість дій — це те, чого іноді не вистачає в мирному житті. І саме фронтовики можуть це принести в лікарні.
Медики ЗСУ — це не герої з плакатів. Це люди, які обрали бути на війні не для слави, а для дії. Вони не носять зброї, але тримають фронт щодня — у перев’язках, в евакуації, в розмові з пораненим, у тиші між вибухами. Їхні історії — не про бойову славу. Вони — про людяність там, де її найменше.
